До скарбниці української літератури минулого століття вписано багато імен майстрів поетичного слова. Одним із них є Павло Тичина. Його знають насамперед як автора багатьох збірок віршованих творів, а ще як перекладача, публіциста й радянського політичного діяча.
Літературні критики характеризують цю творчу особистість як поета-модерніста, що став засновником стилю кларнетизм. У наш час ставлення до відповідної однозначно талановитої людини та її творчості й світогляду громадянина є двояким. Одні аналітики вважають цього літератора зрадником, який свідомо пішов шляхом комуністичної пропаганди. На думку рецензентів інших, поета просто позбавили вибору.
Про його сповнене складних випробувань життя, мінливу громадянську позицію та її відображення у творчій спадщині та громадсько-політичній діяльності розповідає подальший текст.
Коротка біографія Павла Тичини
Народився майбутній поет 23 січня 1891 року в бідній родині священника. Його мала батьківщина – село Піски Чернігівської області.
Крім Павлика, в цій сім’ї було 12 дітей. Вижило з них лише 9.
У свої юні роки син Григорія Тичини здобув релігійну освіту. Спочатку він навчався в школі-бурсі, пізніше – в духовній семінарії.
А ще цей юнак, що мав чудові художні й вокальні здібності, співав у церковному архієрейському хорі при одному з Чернігівських монастирів – Єлецькому.
Писати вірші він почав у 15-річному віці. Але перша публікація його твору відбулася в 1912 році, коли хлопцеві вже виповнився 21 рік. Тоді періодичне видання «Літературно-науковий вісник» надрукувало його вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».
Наступного року Павло переїхав до столиці, щоб навчатися в Комерційному інституті.
Популярність до поета-початківця прийшла швидко, проте його фінансового становища вона не покращила. Тому Павло Григорович змушений був влаштуватися на роботу. З 1921 року він працював у київській бібліотеці для дітей імені Тараса Шевченка. Знаходився цей бібліотечний заклад на вулиці Кузнечній. На той час поет мешкав в орендованій кімнаті неподалік місця своєї роботи.
У 1923 році йому довелося пережити арешт брата Євгена, що був звинувачений у спробі підриву радянської влади й визнаний бандитом. Цю трагічну подію Павло сприйняв з великим болем.
Одружився він у віці 48 років з Лідією Папарук. За даними джерел, до шлюбу ця пара тісно спілкувалася впродовж тривалого часу.
У липні 1941 року Тичину разом із дружиною в групі, що налічувала кілька сотень наукових працівників, евакуювали до міста Уфи.
Упродовж 5 років (1943-1948) цей відомий літератор обіймав посаду міністра освіти УРСР. Після звільнення соціалістичної України від фашистів він опікувався відбудовою зруйнованих шкіл і багато для відновлення даний освітніх закладів зробив.
У цей час поету держава виділила в столиці квартиру. Зараз у ній знаходиться літературно-меморіальний музей Павла Тичини.
Смерть видатного поета настала в 1967 році 16 вересня. Поховали його на київському Байковому кладовищі.
Феномен двох Тичин
Розпочинав свій творчий шлях Павло як одухотворений поет-лірик, не позбавлений патріотизму.
Його перші вірші поєднували в собі не лише дивовижну чуттєвість та емоційність, але й мелодійність та музичність. На думку відомого іншого видатного майстра поетичного слова, Миколи Бажана, українське слово у своїх віршах, що читалися напрочуд легко, надихали й окрилювали, Тичина змушував «грати, бриніти та співати».
Саме такими були поезії на початку літературної кар’єри митця. Перша збірка молодого поета, що вийшла в 1918 році й здобула визнання та прихильність безлічі українців, називалася «Сонячні кларнети». Вона стала для української літератури знаковою.
Відомо, що в молодому віці Павло Тичина захоплювався різними літературними спільнотами, й до однієї з них приєднався. Він був членом ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) – очолюваного Миколою Хвильовим угрупування, що вбачало власну місію в українському літературному відродженні.
Тієї пори автор полум’яними віршованими рядками висловлював думку про незалежність України. З’явилося багато його творів, присвячених добі УНР.
Але вже з початку, а особливо з середини 1920-х років, поетичне амплуа даного літератора радикально змінюється. Він починає писати твори, сповнені політичної пропаганди. Така тенденція стає особливо очевидною в його виданій у 1931 році збірці «Чернігів».
У віршах, що включає літературна спадщина Павла Тичини того часу, він відверто прославляє радянську владу й озвучує комуністичні заклики.
Ці зміни в тематиці й змісті його творчості вражали раптовістю, блискавичністю й виявилися для численної аудиторії шанувальників його таланту абсолютно неочікуваними.
Сучасники поета розцінювали їх по-різному. Хтось вбачав у нових віршах намагання Тичини боротися з самим собою, хтось – його приховані знущання з комуністичної влади. Були й такі критики, що зазначали миттєву деградацію поета.
Наразі поширеною є думка, що піддатися радянській владі та почати писати вірші на замовлення провладної компартії Павла Григоровича змусив страх.
За словами Василя Стуса, «час заправив генія на роль блазня», перетворивши талановитого поета на чиновника, що виконує «поетичні функції».
Так чи інакше, але творчий шлях Павла Тичини під тиском більшовицького режиму змінив своє русло.
Дискусія про те, ким варто вважати цю відому особистість – людиною, чию долю зламала машина тоталітарної держави, чи радянським колаборантом, точиться між літературознавцями дотепер.
Цікаві факти про Тичину
Ця людина не лише мала неабиякий літературний талант. Вона була всебічно обдарованою. Павло Григорович мав досконалі знання з нотної грамоти, вмів диригувати та грати на кількох музичних інструментах, духових та струнних.
Він мав неабиякий хист до образотворчого мистецтва й часто шкодував, що не став професійним художником.
А ще поетом було самотужки опанованого близько двох десятків іноземних мов. Він міг вільно спілкуватися грузинською, турецькою, арабською, вірменською й багатьма іншими мовами.
Уперше всебічна обдарованість Павла була помічена його вчителькою, Серафімою Миколаївною.
Саме ця педагогиня й порекомендувала батькам майбутнього поета відправити свого сина здобувати подальшу освіту до Києва.
Поет завжди писав простим олівцем. Так були написані й найвідоміші твори Тичини, що ввійшли до його збірок.
У часи молодості, коли літератор відчував матеріальну скруту, йому допомагала придбавати папір для роботи хазяйка орендованого ним житла. Цю жінку звали Катерина Кузьмівна Папарук. Вона також допомагала квартиранту з харчами та зберігала його рукописи.
Прогресивні сучасники Павла Григоровича говорили про те, що його репресували визнанням, а покарали за зраду власних ідеалів славою.
Слава цього політичного діяча радянської епохи на теренах комуністичної держави справді набула грандіозних масштабів. Він був нагороджений п’ятьма орденами Леніна та здобув почесне звання лауреату Сталінської премії.
Тема «Тичина і комунізм» є загадкою з багатьма невідомими. Непрямим свідченням того, що поет панічно боявся бути покараним тоталітарною владою, є наявність в його оселі великої кількості м’яких іграшок. Цими ведмедиками митець намагався закривати щілини у своїй квартирі, знаючи, що його прослуховують.
Бувши міністром, Павло Тичина неодноразово ратував за звільнення «ворогів народу». Він писав для цього рекомендаційні листи. Якщо йому когось вдавалося звільнити, він намагався підтримувати цих людей матеріально й допомагав їм із пошуком житла.
Відомі факти й про те, що під час зустрічей із поетами-початківцями Тичина намагався їм покласти до кишені грошові купюри.
Поет був діабетиком. Він хворів недугом багато років.
Одним із найбільш знаменитих віршів першої збірки Павла Григоровича з пророчим підтекстом вважається поезія «Арфами, арфами». У ній літературознавці побачили глибокий філософський зміст, втілений в образі весни. З одного боку, весна несе красу природи, відродження й кохання. З іншого, поет-пророк передбачає ймовірність змін, пов’язаних зі складними моментами, конфліктами й випробуваннями. Він ніби передчуває наближення часів руйнації та глобальних потрясінь.
За кілька днів після смерті цього поета-політика його ім’ям був названий Уманський державний педагогічний інститут.
Музей Тичини є не лише в столиці в його колишній квартирі, але й на його малій батьківщині, в Чернігівській області. У селі Піски можна відвідати музей-садибу поета та побачити меморіальний пам’ятник, який зображує його.
Більше про історію Харкова читайте за посиланням.
